[про приватність і фінансові кордони]

З часом розумієш, що приватність це не просто примха чи пихатість. Це необхідність виживання і емоційного спокою. І це стосується не просто оточуючих, а близького кола людей як-то батьків.

Чомусь мама Діми вирішила, що захищаючи нас від інших родичів,які хотіли попросити в борг, вона має право розголошувати суми наших витрат на оренду, озвучувати, що ми хочемо усиновити дитину. Здається ми просили не розголошувати про дитину...

Коли Діма її відчитав, вона образилась і все повернулось так, що він себе вважає винуватим, наче перегнув палицю. Батько впринципі впав в крайність і поставив під сумнів питанням, чи будемо ми допомагати родичам, якщо їм треба буде на операцію, взагалі нашу готовність допомагати. Я не проти допомагати, але після сина, який живе під московією. 

Взагалі як виявляється ми всім винні, бо ми з грошима. Але всі ті, кому допомагаємо кожен з них має свою нерухомість на відміну від нас. Ми за ці кляті роки тільки авто 11 річної давності купили. 

Як легко розпоряджатися чужими статками. Я вдячна що мама викладала в мене, вдячна, що батьки вкладали в Діму, і ми їх підтримаємо, але я не вважаю здравим те, що батьки вважають, що ми винні завжди і всім тільки, тому що ми з ними поділилися сумами своїх доходів. До речі тепер я вважаю це величезною помилкою. Не знаю як Дімі сказати, щоб більше не розповідав про наші статки батькам. Я не хочу, щоб ця інформація блукала плітками серед інших родичів. 

Від перенапружень, родичі не лежать по три дні з судомами на відміну від нас. 

І я вважаю, що ми в тому положенні, що маємо право ставити на місце батьків і не корити за це себе, коли вони розповсюджують інфу, яка їх не стосується.